# Розділ 1: Неспокійний ранок у

ДСНС була місцем, де завжди панувала строга дисципліна та порядок. Але сьогодні вранці повітря було наповнено напругою. Я стояла перед батьком, моїм татом Сергієм, який був дуже схожий на людину, що втратила останню терпимість. Його обличчя було червоне від гніву, а очі здавалися готовими вискочити з орбіти. "Ти що собі думаєш, Аліно? Ти що, з глузду з'їхала?" - кричав він, його голос лунав по всій будівлі. Я відчувала, як мої коліна підкошуються піді мною, а тіло починає тремтіти. Я намагалася щось сказати, але слова застряли в моєму горлі. Все сталося після того, як він дізнався, що я після прийомів їжі викликала блювоту. Він був у жаху від цього відкриття і тепер намагався щось донести до мене, але я просто не могла слухати. Мої очі блукали по кімнаті, шукаючи хоч якоїсь підтримки, але всі співробітники уникали мого погляду. Кілька чоловік зі служби дивилися на нас із стурбованістю, зокрема Філ Малиновський, молодий пожежник-рятувальник, якого я майже не знала, але який завжди мені подобався своєю відкритою посмішкою. Він зробив крок у наш бік, ніби хотів щось сказати, але я, вся в сльозах та розгублена, досить грубо відмахнула його. "Піди до Тараса, Аліно! І поговори з ним про все це!" - різко сказав тато, його голос остаточно переповнився гнівом. Я кивнула, ще не розуміючи, що саме відбувається, і пішла геть. Коридором я дійшла до кабінету Тараса Сахно, мого дядька, і коли зайшла всередину, побачила самого Тараса, який сидів за столом. Він був теж дуже схожий на розгнівану людину. "Аліно, що відбувається? Чому ти це робиш?" - майже кричав він, хоча намагався говорити спокійно. Я відчувала, як сльози підступають до очей, а тіло тремтіло ще більше. "Ти мені не батько, щоб я тобі звітувала про своє життя!" - різко відповіла я, хоч і знала, що це був не кращий варіант захисту. Тарас здивовано підняв брови, і я бачила, що він зовсім не очікував такої відповіді від мене. "Аліно, заспокойся... ми просто хочемо тобі допомогти," - пробував він заспокоїти мене, але я вже не могла зупинитися. "Ви нічого не знаєте! Ніхто нічого не знає!" - майже викрикнула я і вийшла з кабінету, не в змозі стримати сльози. Коридором я вийшла зовсім розбита, і саме тоді мене зустріла Катерина Коваль, тимчасово виконуюча обов’язки начальника Державної пожежно-рятувальної частини. "Аліно, що сталося? Що тобі треба?" - лагідно запитала вона, коли підійшла до мене. Я подивилась на неї і просто розридалася. Вона відвела мене до себе в кабінет, обійняла і заспокоїла, ніби рідна мати. Тільки тепер я відчула, що хтось мене дійсно підтримує. І хоча б хтось мене розумів...