Глава 2: Хвилі Відчаю

Коли ми зайшли до кабінету Катерини, вона відразу ж відпустила мою руку і підійшла до столу. Вона дістала коробку з паперовими серветками і подала мені. — Сідай, Аліна, і розповідай, що відбувається, — сказала вона м'яко. Я взяла серветку і витерла сльози, намагаючись заспокоїтися. Катерина сіла біля мене і подивилася на мене з великою турботою. — Це мій батько... він мене просто замучив своїми вимогами їсти більше, — почала я розповідь. Катерина уважно слухала мене, її обличчя було сповнене розуміння. — Я знаю, що він хоче для мене тільки кращого, але він не розуміє, що зі мною все гаразд, — продовжила я. — І як ти себе почуваєш зараз? Чи відчуваєш ти підтримку від нього? — запитала Катерина. Я похитала головою. — Ні, я відчуваю тільки тиск і постійну критику. Катерина кивнула. — Аліна, іноді батьки не можуть бачити те, що ми бачимо самі. Вони хочуть допомогти, але не знають як. Можливо, тобі варто поговорити з ним ще раз і спробувати йому щось пояснити? Я сумнівно подивилася на неї. — Я вже намагалась, але він не слухає. Катерина посміхнулась. — Є інший спосіб підійти до цього питання. Чому б тобі не поговорити з кимось, хто тобі може допомогти? Є психологи в нашому центрі, які спеціалізуються на таких питаннях. Я замислилась над її словами. Може, це був би вихід із ситуації, яка склалася. — Дякую, Катерино. Я подумаю над цим. У цей момент до кабінету зайшла секретарка Катерини і повідомила, що на нараді підняли питання про проведення заходу щодо підтримки співробітників із проблемами харчування. — Що ти думаєш про це? Чи хотіла б ти взяти участь? — запитала Катерина. Я кивнула. — Так, я думаю, що це було б корисно. Катерина посміхнулась і дала вказівку своїй секретарці щодо організації зустрічі. Коли секретарка вийшла, Катерина повернулась до мене. — Аліна, іноді досить просто знати, що ти не сама у цій ситуації. Є люди, які готові допомогти тобі і підтримати тебе. Я подивилася на неї і відчула глибоку вдячність до цієї жінки. — Дякую, Катерино. Ти дуже мені допомогла. Катерина посміхнулась і підійшла до мене. — На цьому й закінчується наша розмова сьогодні. Але якщо тобі потрібно буде поговорити ще раз, мої двері завжди відчинені для тебе. Я встала і вийшла з кабінету з дещо іншим відчуттям, ніж коли увійшла туди. Тепер я відчувала, що є вихід із того глухого кута, в якому я опинилась.